Визнання договору недійсним

Цивільні відносини щодо недійсності правочинів регулюються:

• Цивільним кодексом України;
• Земельним кодексом України;
• Сімейним кодексом України;
• Законом України від 12 травня 1991 року N 1023-XII “Про захист прав споживачів”;
• Законом України від 6 жовтня 1998 року N 161-XIV “Про оренду землі”
• та іншими актами законодавства.

 За загальним правилом правочин (договір) є дійсним, якщо його недійсніть прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Для визнання правочину недійсним необхідна наявність відповідної підстави – правової норми, яка за певних обставин передбачає його недісність. Стаття 203 Цивільного кодексу України містить вимоги, яким повинен відповідати правочин. Недодержання цих вимог може бути підставою для визнання договору недійсним. Це не стосується вимоги про форму правочину, недодержання якої не має наслідком недійсність правичину, якщо інше не встановлено законом.

 Перш за все слід сказати про ч.1 ст. 2 Цивільного кодексу України, яка встановлює, що змість правочину не повинен суперечити Цивільному Кодексу та іншоим актам цивільного законодаства, інтересам суспільства, його моральним засадам.

   Для вчинення правочину особа, яка вчиняє його, повинна мати не­обхідний обсяг цивільної дієздатності. Так, наприклад, фізичні особи, які ма­ють повну цивільну дієздатність, або особи, яким вона була надана (статті 34, 35 ЦК), мають право вчиняти будь-які правочини. На відміну від них не­ повнолітні особи вправі самостійно вчиняти лише правочини, перелік яких визначений законом (ст. 32 ЦК). Вчинення інших правочинів може здійсню­ватися неповнолітніми лише за згодою їх батьків (усиновлювачів) або піклу­вальників. Правочини від імені малолітніх можуть вчинятися лише їх закон­ними представниками: батьками, усиновителями або опікунами. Самі малолітні можуть самостійно вчиняти лише правочини, зазначені в ч. 1 ст. 31 ЦК.

   Як вольова дія, правочин являє собою поєднання волі та волевиявлення. Воля є бажанням, наміром особи вчинити правочин, однак для вчинення пра-вочину потрібна не тільки воля, а ще й доведення цієї волі до відома інших осіб. Отже, волевиявлення є способом, яким внутрішня воля особи дістає свій вираз зовні. Для чинності правочину волевиявлення його учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, тобто формування волевиявлення повинно бути вільним від факторів, що могли б викривити уяву особи про зміст право­чину (омана, обман) або створити бачення наявності внутрішньої волі за її відсутності (погроза, насилля). Волевиявлення буває прямим або побічним (конклюдентним, від лат. concludere — робити висновок). При прямому воле­виявленні воля висловлюється словесно (усно чи письмово), наприклад при укладенні договору у письмовій формі або видачі довіреності чи векселя. При побічному (конклюдентному) волевиявленні воля сторін на вчинення право­чину прямо не висловлюється, але їх поведінка засвідчує їхню волю до настан­ня певних правових наслідків (наприклад укладення договору перевезення транспортом загального користування шляхом використання автоматів у мет­ро або договору зберігання речі в автоматичних камерах схову). Однак застосо­вуватися побічне волевиявлення може лише у правочинах, які можуть вчиня­тися сторонами в усній формі, та у випадках, прямо визначених законом (на­приклад, ч. 2 ст. 642 ЦК). У випадках, визначених договором або законом, ви­раження волі може здійснюватися шляхом мовчання. Останнє само по собі не має юридичного значення, оскільки не визнається виразом волі, однак закон або договір можуть в окремих випадках надавати йому таке значення (див. ст. 205 ЦК та коментар до неї). У разі якщо встановити справжню волю сторін, що вчинили правочин, немає можливості, його зміст може бути розтлумачений стороною (сторонами) або за вимогою сторони (сторін) судом (див. ст. 213 ЦК та коментар до неї).

   Для чинності правочину він має бути вчинений у формі, встановленій зако­ном. Під формою правочину слід розуміти спосіб вираження волі сторін на його вчинення. Сторони правочину мають право обирати його форму, якщо інше не встановлено законом. Відповідно до вимог закону правочин може вчинятися сто­ронами усно чи письмово (див. ст. 205 ЦК та коментар до неї).

   Правочин повинен бути спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним, наприклад набуття права власності або права ко­ристування майном, виникнення повноважень представництва та ін.

    Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечи­ти інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей, оскільки батьки (усиновлювачі) є їх законними представниками. 

Окремі підстави визнання правочинів (договорів) недійсними встановлює Закон України “Про захист прав споживачів”.

Відповідно до ч.6 ст.12 цого Закону,якщо споживачеві не було надано документ, який засвідчує факт здійснення правочину поза торговельними або офісними приміщеннями, такий правочин не є підставою для виникнення обов’язків для споживача.

У разі ненадання документа або підтвердження інформації споживач повідомляє продавця (виконавця) про недійсність договору. Продавець (виконавець) протягом тридцяти днів з моменту одержання такого повідомлення повинен повернути споживачеві одержані кошти та відшкодувати витрати, понесені споживачем у зв’язку з поверненням продукції.

Наступною підставої визнання договору недісним може бути наявність у ньому несправедливих умов. Згідно з ст. 18 Закону, продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача.

 Цей закон також містить і примірний перелік таких неправедлиих умов, який НЕ є вичерпним. Тобто у договорі можуть міститись і інші несправедливі умови. Також варто памятати, що перелік наведений у Законі є обовязковим для суду і суд, встановивши, що положення договору міститься у цьому переліку, зобовязаний визнати таке положення недісним, або ж його змінити. Якщо ж зміна пених положень договору або визнання іх недісними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача:

1) такі положення також підлягають зміні; або

2) договір може бути визнаним недійсним у цілому.

Недісними за цим Законом є також правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними (ст.19).

Судова практика:

• Постанова ПВС України “Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними;
• Постанова ПВГС України “Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними”
• Узагальнення ВСУ “Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними”;и